Борис Потятиник.

Філософія масової комунікації

© 2003.

Рекомендовано до публікації кафедрою радіомовлення і телебачення ЛНУ ім. І.Франка

(Протокл №6 від 30 квітня 2003 р.).

1

ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ

Медіа і медіум

Масова комунікація

Теорія об’єктивної преси

Популярні і якісні медіа

Протекціонізм в масовій комунікації

 

2

МЕДІА-КРИТИКА

Глобалізація і медіа

 

3

ВІРТУАЛЬНІСТЬ І РЕАЛЬНІСТЬ: НОВЕ СПІВВІДНОШЕННЯ

Війна як reality show

 

4

МЕДІА-НАСИЛЬСТВО

 

5

ВІРТУАЛЬНА ЕРОТИКА

 

6

ТОТАЛІТАРИЗМ ЯК РІЗНОВИД ВІРТУАЛЬНОЇ РЕАЛЬНОСТІ

Героїчний і маразматичний дискурс тоталітаризму

Психологічний механізм впливу

Новий тоталітаризм:

-Відродження пропаганди;

-Реклама і PR;

-Можливості тотального електронного контролю.

 

7

МЕДІА ЯК ЛОКОМОТИВ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ.

МЕДАЕКОЛОГІЯ

 

8

СВОБОДА І ОБМЕЖЕННЯ В КОМУНІКАЦІЇ

Цензура у вузькому і широкому розумінні

Три рівні фільтрації інформації

Свобода і обмеження в класичних теоріях преси:

-Авторитарна і тоталітарна теорії преси

-Теорія і практика вільної преси

-Свобода у концепції соціальної відповідальності преси (поняття “чесної гри” в журналістиці).

Співвідношення комунікаційної техніки і комунікаційної свободи.

1

ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ

МЕДІА І МЕДІУМ. Media. Це слово латинського походження в українській мові вживається, як правило, в множині (медіа або медії). Широке його побутування в багатьох сучасних мовах розпочалося з мови англійської. В однині там вживається слово "medium" на позначення окремого засобу передавання інформації. Отже медіа -- це певна сукупність медіумів. У цю сукупність, як правило, включають телебачення, радіо, газети, журнали, кіно, пошту, книги, записи на магнітних носіях чи цифрові компакт-диски і т.п. Як відомо, в латинській "медіум" означало "посередник", засіб зв’язку.

 

МАС- МЕДІА Дуже подібно визначають і "мас-медіа", тобто засоби донесення інформації до масової аудиторії. Ніхто не буде заперечувати, що все вищеокреслене якраз і призначене для широкого загалу. За винятком хіба що персональних поштових пересилань.

"Масова" походить від старогрецького "массейн", що означало "місити", "ліпити", "змішувати". Проте в латинській "маса" вживалося на позначення народу, натовпу, однакової та одноманітної суміші (Махлін П. Не те слово. Досвід перекладу з мови мертвої на живу //www.zn.kev.ua/ie (04.16.03).

Тоді мас-медіа – загальний посередник, засіб масової комунікації.

МАСОВА КОМУНІКАЦІЯ. У латинській 'communico' означає 'робити загальним, спільним, поєднувати'. Мас медіа призначені для масової комунікації. І хоча чіткої межі між масовою і міжособистісною комунікацією ніколи не було, існує нав'язлива спокуса проведення демаркаційної лінії.

Саму масову комунікацію, здебільшого, визначають, як інформаційні потоки, розраховані на велику, гетерогенну аудиторію, як правило, розділену просторовими і часовими бар'єрами. Наприклад, радіосигнали водночас може приймати аудиторія різних віддалених у просторі населенних пунктів. Інші люди через рік, десять чи навіть сто років зможуть переглянути відзнятий сьогодні фільм чи написаний вами текст. Чимало дослідників оцю розділеність аудиторії часом чи простором навіть вважали обовязковою ознакою масової комунікації. Натомість комунікація, яка характеризується єдністю місця і часу, аудиторія якої не розділена часовими чи просторовими бар'єрами (усі присутні тут і тепер, як от лекція чи мітинг), за цією логікою, не вважається масовою.

Детальніше про різні підходи до розуміння масової комунікації можна також почитати в Іванова В.Ф. (Масова комунікація як соціальне явище. Наукові записки інституту журналістики. Т. 6. / Електронна бібліотека Інституту журналістики).

КОНЦЕПЦІЯ ОБ'ЄКТИВНОЇ ПРЕСИ. Теорія об'єктивної преси була важливим етапом в справі зміцнення авторитету медіа як "четвертої влади". Вона мала респектабельний, науковоподібний вигляд і, по суті, стверджувала, що механізм збору, обробки і розповсюдження інформації може, певною мірою, бути відчужений від емоцій, установок і пристрастей конкретної людини, так, наче медіа є чимось на кштал мегамашини.

Необхідність у виникненні такої концепції стає очевидною, якщо ми подумки окинемо оком кризові періоди, які пройшла преса і вкрай зневажливе ставлення, яке до неї висловлювалось у суспільстві.

Карл Байбі та Кенет Хакер розглядають історію журналістики США в світлі концепції трьох криз. Ця концепція тісно пов'язана з періодизацією американської і світової журналістики У. Ліпманом. Протягом першого періоду здійснювався авторитарний контроль преси. У другому періоді, позначеному поширенням лібералізму і демократії, контроль за пресою переймають політичні партії. У третьому періоді, завдяки інтенсивній комерціалізації і створенню рекламної індустрії, преса виходить з-під контролю як владних інституцій, так і політичних партій, покладаючись на власну економічну базу. Далі йде зміцнення професійного журналізму на базі теорії об'єктивізму. Отже, перша криза (на початку ХIХ ст.) пов'язана з крахом аристократичного контролю преси і широким переходом найбільш розвинених індустріальних країн до демократичного ринкового суспільства. Penni-Press кинула виклик як елітарній аристократичній пресі, так і аристократичній владі та моралі. Однак ринкові і соціально-політичні тенденції призвели на початку ХХ століття до другої кризи. З одного боку, преса потрапила у помітну залежність до великих бізнесових корпорацій та рекламодавців, а з другого -- до політичних партій. За тоном і стилем більшість газет були надзвичайно суб'єктивні, гіперболізовано емоційні, скандальні і навіть лайливі. "Апофеоз продажності" в журналістиці США, на думку Б.Багдикяна, спостерігався наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. Практикувалися контракти газет з рекламодавцями, які, по суті, забороняли публікацію будь-якої інформації, яка би суперечила інтересам рекламодавця. Останні також використовували пресу як своє лоббі для формування громадської думки і згодом прийняття потрібних законодавчих актів. Промовистим для того часу є іронічне висловлювання журналіста Уілла Ірвіна: "Газети принаймні мають вдавати, що вони відстоюють інтереси народу". Дещо врятували ситуацію реформатори, "розгрібачі бруду", які розпочали сміливі журналістські розслідування (Бенджамін О. Флауер у журналі "Арена"; С.С. Маклар з його журналом "Маккларс", який дав дорогу ряду талановитих і сміливих публіцистів, зокрема Іді Тарбел). Ці та інші видання, як і окремі журналісти, зазнавали утисків та переслідувань. Зате було врятовано репутацію американської журналістики[ Багдикян Б. Монополия средств информации. М., 1987. 317 с. С.271]. Однак головним у подоланні цієї кризи було здобуття комерційною пресою дедалі більшої фінансвої незалежності і утвердження концепції об'єктивності mass meedia.

Основні засади цієї концепції такі: 1. Факти мають відділятися від думок. 2. Погляд на події має бути емоційно нейтральним. 3. Слід подавати чесну, збалансовану точку зору, надавати можливість висловитися різним сторонам, що забезпечує максимально повну інформацію для аудиторії. Твердження про те, що media можуть і повинні бути нейтральними та об'єктивними, було добрим підгрунтям для утвердження в громадській свідомості преси як "четвертої влади". Ця концепція добре узгоджувалася з технократичним, сцієнтистським духом епохи і була домінуючою до шістдесятих років ХХ століття. Власне, домінуючою в країнах з демократичним устроєм вона залишалась і наприкінці століття. Проте перші серйозні сумніви виникли саме у шістдесятих роках. Вони були пов'язані з кількома новими течіями в журналізмі. Зокрема з так званою розслідувальною журналістикою та "новим журналізмом". Останній використовував інтенсивну описовість, діалоги, внутрішній монолог та інші прийоми, які не були в пошані у редакторів, що керувалися правилом п'ятьох W (Who, what, when, where, why - хто, що, коли, де, як? -- формула, за якою будуються нейтральні інформаційні повідомлення). З іншого боку виникла прецизійна журналістика -- течія, яка робила ставку в головному на статистичний аналіз та соціологічні опитування, тобто на суперточність. Згадані течії сприяли тому, що класична концепція "об'єктивного репортажу" перетворювалася на міф. "Репортаж очищений від емоцій, упереджень, установок, впливів -- чи можливе таке?" -- запитує Д. Мерілл [Dennis E. Everette, Merrill C. John. Media Debates. Issues in Mass Communication. New York & London: Longman. 1991. 228 p. Р. 170]. Дедалі більше науковців та журналістів приходили до висновку, що репортер не може бути об'єктивним, навіть якби він хотів цього. Кожна стаття, кожне речення, кожний порух перед камерою є суб'єктивними, оскільки журналіст пише під впливом свого життєвого досвіду, релігійних переконань, освіти, естетичних уподобань тощо. [Dennis E. Everette, Merrill C. John. Media Debates. Issues in Mass Communication. New York & London: Longman. 1991. 228 p. Р. 112]. Стало зрозуміло, що об'єктивність в журналістиці у кращому разі -- усього лиш певний стиль, який визначається правилами, що, в свою чергу, залежать від домінуючих суспільних настроїв та загальної емоційної чи інтелектуальної атмосфери. Заслуговує на увагу і так звана лінгвістична критика об'єктивізму. Одним з найпотужніших засобів впливу mass media на масову свідомість є образна, метафорична мова. Це зумовлено, зокрема і тим, що журналістика, як правило, дуже обмежена просторово-часовими рамками. Метафорчна мова ж дозволяє стисло і доступно висловити складні ідеї. Та одночасно метафорика в масовій комунікації є великою загрозою об'єктивному викладові. Ненсі Нельсон пропонує розпочати аналіз ролі образної мови в масовой комунікації з порівняння "Кохання це троянда". Запропоноване висловлювання може викликати ряд асоціацій: кохання прекрасне, кохання тендітне, кохання колюче, кохання здатне поранити, кохання можна культивувати, дбайливо вирощувати, кохання натуральне, природне. Наведені асоціації підкреслюють позитивні аспекти кохання, наголошують на тому, що без належного догляду воно може загинути. Зовсім інші асоціації викликатиме порівняння "кохання це війна". Очевидно, що вони стосуватимуться негативних аспектів кохання. Не менш розповсюджені в масовій комунікації метафори економічні чи політичні. Автор цитує "New York Times", де економічна ситуація обговорюється в термінах "хвороби світового економічного організму". Певні події залишили "шрами, як після серцевого нападу" і т.д. і т.п. Не менш схильні до метафоричної мови найбільші інформаційні агенства та преса, яка має репутацію якісної. Особливо щедро пересипають журналісти метафорами свої матеріали тоді, коли відчувається певний брак фактичної інформації. Усе це ставить під сумнів таку фундаментальну вартість західної журналістики як об'єктивізм [ Nelson Nancy L. Metaphor and the Media:Communication and Culture. V.4. New Jersey, 1990. P. 17- 24. Р. 18].

Концепція об'єктивізму передбачає утримання від власних переконань, упереджень, емоцій, непідвладність тиску ззовні, що на практиці виглядає малоймовірним. Промовистою в цьому сенсі є майже анекдотична бувальщина з досвіду роботи "Newsweek". Журнал підготував матеріал про армію Судану. Проте остаточна чисельність особового складу вимигала уточнення. Зателефонували в посольство Судану у Вашингтоні, але точної відповіді не отримали. Зрештою журналісти вирішили ризикнути і поставили навгад 17000. Хартумська преса передрукувала матеріал з "Newsweek". Дайджест прийшов до посольства. Те, в свою чергу, зателефонувало в редакцію "Newsweek" , аби повідомити, що чисельність суданської армії нарешті відома [ Berkman, 96]. Репортери ХІХ та початку ХХ століть не мучилися проблемою об'єктивності. Вони розглядали себе як натренованих спостерігачів, які подавали факти.А факти мали промовляти самі за себе.Проте воєнна пропаганда, прес-релізи та фірми public relations поставили під сумнів цю наївну віру. Однією з відповідей журналізму на нові обставини було культивування аналітичного коментаторського стилю, інтерпретаційної журналістики. Взірцем такої журналістики вважають колонки Уолтера Ліпмана "Today and Tomorrow" у Herald Tribune в 1931. Політична колонка набула такого ж значення, якщо не більшого, ніж редакційна стаття. Як говорив Франк Лютер Мотт, "голого і точного факту вже не досить, аби зробити світ зрозумілим"[ Mott Frank Luther . The News in America. Cambridge,Harvard University Press.1952. 433 р. Р. 70].

Одначе, попри критику концепції об'єктивної преси, незаперечним залишається факт орієнтації на ту чи іншу модель. Одна справа, коли журналіст НАМАГАЄТЬСЯ бути вільним і об'єктивним у своїй праці, і зовсім інша, коли він, посилаючись на неможливість свободи і об'єктивності, підпорядковує свою діяльність авторитарному чи тоталітарному режиму.

 

ПОПУЛЯРНІ І ЯКІСНІ МЕДІА.

Якісна преса (якісні медіа), від англійського 'Quality Press', вживається на позначення газет, журналів та інших медіа, як правило, загальнополітичного спрямування, характерною рисою яких є неупереджене, збалансоване, всебічне, максимально вичерпне і точне висвітлення подій і фактів за допомогою текстових (мультимедійних) матеріалів у поєднанні інформаційних та аналітичних жанрів. Для якісних медіа властиве стримане оформлення, дотримання загальноприйнятих в суспільстві і журналістському середовищі етичних норм і почуття суспільної відповідальності, що викликає особливе довір’я в авдиторії і дозволяє використовувати матеріали цих медіа для підготовки і прийняття важливих рішень у царині громадсько-політичного життя. Авдиторія якісних медіа – інтелектуально орієнтована, більш освічена, а тому і менш численна, ніж популярних ЗМІ.

Поняття якісної преси доволі тісно зв'язане з теорією об'єктивного журналізму.

Нагадаємо, що до категорії елітних якісних газет відносять такі видання: 'Times' (Великобританія), 'Corriere della Sera'(Італія),'Асахі Шімбун' (Японія), 'Frankfurter Allgemeine Zeitung' (ФРН), 'Neue Zurcher Zeitung' (Швейцарія), 'The Christian Science Monitor', 'Wall Street Journal' (США), 'Le Monde' (Франція) та ін.

ПОПУЛЯРНІ МЕДІА І МАСОВА КУЛЬТУРА

Характер масової преси, а також популярних теле- і радіопередач визначається, як відомо, передусім комерційним інтересом.

Поняття комерціалізації mass media вживається на позначення системи, яка поперед усіх інших цілей та міркувань ставить фінансові прибутки. Ця система має свої переваги, оскільки прискорює експлуатацію новітніх технологій та людського потенціалу, поліпшує фінансовий стан, а отже і технологічну якість інформаційних послуг. Моральні аспекти, відповідно до базових принципів вільної преси ("вільний ринок ідей") регулюються природним чином. Проте саморегуляція спрацьовує далеко не завжди.

Механізм комерціалізації -- це гонитва за прибутками через рекламу, що розрахована на якомога більшу аудиторію. У результаті маємо нехтування новаторськими, незвичними, а значить й ризикованими передачами та меншою (хоч, можливо, і найкращою) частиною аудиторії. У масовій культурі, на думку О. Зернецької, немає місця для нерозв'язаних життєвих історій, для філософської та психологічної багатозначності, вона не спонукає до роздумів, не примушує до інтелектуальної напруги, прив'язана до технології тиражування, носить маніпулятивний характер, швидше експлуатує потреби людей, ніж їх задовольняє і розвиває. Більшість творів масової культури будуються на стереотипних сюжетах, які давно вже здобули присмак тривіальності (на взірець американської місії, життєвої долі "від лахміття до нечуваного багатства", "останнього джентльмена" тощо). Оригінальні твори проституюються та вульгаризуються з розрахунком на рівень сприйняття 12-річної дитини, що мало би забезпечити найбільш масову аудиторію [ Зернецька О.В. Нові засоби масової комунікації.К., 1993. 131 с., С. , 94].

Насправді йдеться про дизбаланс між комерційними інтересами та просвітницькими завданнями чи іншими соціальноважливими функціями, які випливають із самої природи медіа.

Давно назрів час для всебічного наукового дослідження розважальних матеріалів у масовій комунікації. Це зумовлено не тільки їхньою кількістю, але й виразними соціологічними тенденціями в сфері зайнятості і дозвілля.

Початком масової сенсаційної преси вважають перший номер New York Sun , яку Нью-Йоркський видавець Benjamin Day випустив у світ 3 вересня 1833 року. Вперше газета продавалась анонімній та гетерогенній аудиторії на розі New York City за ціною в один пенні. Стара колоніальна преса розсилалась за передплатою освіченій еліті і коштувала в середньому шість центів, що не завжди було по кишені середньому американцеві. На противагу їй penni-press адресувалась кожному, хто мав у кишені зайвий пенні. Вона не апелювала до якихось специфічних інтересів, а розраховувала на пересічного мешканця міста, що належав до робітничого чи середнього класу і вмів читати. Преса за пенні заступала місце традиційних родинних, національних, релігійних цінностей, яких часто був позбавлений новоприбулий до Америки імігрант. Вона пропонувала місцеві новини, цікаві для загалу нариси (human interest stories), сенсаційні репортажі про злочини, катастрофи та інші моторошні пригоди. Це була інформація і розвага нового гатунку.[ Berkman R.,Kitch L. Politics In The Media Age. New York, 1986. 332 p., Р. 12]. Масова преса виникла в певному політичному, технологічному, економічному та демографічному контексті. Важливою передумовою було швидкісне друкування і дешевий папір. Так само, як і поліпшення домашнього освітлення, що заохочувало нічне читання. Тираж "N.Y.Sun" за два місяці зріс до 2000. У 1837 -- до 30 000 екземплярів. Фінансовий успіх залежав від реклами, а остання від тиражу. Для того, аби привернути увагу рекламодавців, газети мусіли збільшувати тираж, змагаючись одна з одною в сенсаційності. "N.Y.Sun" писала навіть про життя на Місяці.

Джозеф Пулітцер теж вважається одним з батьків-засновників масових, популярних медіа, орієнтованих великою мірою на сенсації і розваги. А втім, це зовсім не шкодить репутації пулітцерівської премії як однієї з найпрестижніших в журналістському середовищі. У 1883 р. він придбав New York World, наповнивши його сторінки крикливими заголовками та оповідями про катастрофи, скандали, злочини і сенсаційні викриття зловживань у владному чи бізнесовому середовищі. Матеріали зумисне подавалися в драматичному, скандальному ключі. Коли ж тралялося, що справді цікавих новин бракувало, то їх успішно заміняли новини спорту. Комікси, які друкували в цій газеті жовтою фарбою, породили дещо зневажиливе прізвисько - "жовта преса". Зате наклад газети стрімко зростав, сягнувши наприкінці 90-их ХІХ ст. -- мільйона екземплярів (від початкових 20 000). Пулітцер також почав практикувати продаж рекламної площі за фіксованими цінами в залежності від тиражу.[ The Transformation of Mass Communication/ A Peopleand a Nation. Boston, 1986. 576 р., Р. 552].

Цим же шляхом пішов Вільям Рандольф Херст, який придбав в 1895 р. New York Journal і навіть похвалявся, що Американо-Іспанська війна це "його війна", тобто інспірована і підігріта його журналістами.

*З нашого погляду, антикорупційні викриття, попри їх скандально-сенсаційну подачу, все ж варто зарахувати до позитиву цих видань. Як і запровадження спортивних секцій, жіночих сторінок (там йшлося про діяльність жіночих клубів, моду, кулінарію, психологічні поради). Саме масові видання допомогли зробити спорт тим, чим він є сьогодні - масовим захопленням і популярним шоу. Врешті якісні видання, хоч вони і вважаються антиподом вищезгаданих масових видань, успішно запозичили в них чимало прийомів і рубрик, серед них спортивну.

ПРОТЕКЦІОНІЗМ в масовій комунікації.

Вживається на позначення масово-комунікаційної політики з метою підтримки важливих з погляду уряду/ громадськості медіа (періодичних видань, радіо- чи телестудій, кінематографа тощо), існування яких з тих чи інших причин не може бути забезпечене через механізми вільного ринку. Така підтримка здійснюється прямими фінансовими інвестиціями або створенням пільгових умов роботи, як от через податкові пільги. Нижче подамо уривки статті про протекціонізм у сфері європейського кінематографа.

"Спогади про ті часи, коли народ хмарою сунув на французьку кінокомедію чи індійську мелодраму, не кажучи вже про хіти вітчизняного кінематографу, для багатьох із нас має чіткий присмак тієї лікарської ковбаси. Не дивно, що нинішнє рівняння на Голлівуд найчастіше пов’язують із суто національними особливостями облаштування пострадянського простору. Проте на західноєвропейських (і не лише)

просторах масштаби американізації національного кінопрокату теж досить вражають, тим паче що з жодними катаклізмами в суспільстві начебто не пов’язані. Проте частка американської продукції на європейському ринку зросла з 56 відсотків 1987 року до 90 — 1996-го. Місцеві кіновиробники виявилися практично приреченими на вимирання, у зв’язку з чим 1998 року в Канаді було організовано Міжнародний

саміт із питань культурної політики з участю міністрів культури 19 країн світу, у тому числі й України. Учасники саміту не лише обмінювалися досвідом протекціонізму в кіноіндустрії, а й виробляли стратегію боротьби проти “голлівудизації” усієї планети. Для цього їм довелося доводити, що закони вільного ринку не повинні застосовуватися до аудіовідеопродукції. Наскільки це вдалося зробити, в окремих країнах можна побачити вже нині. Звання “передовика” протекціонізму в кіноіндустрії по праву належить Франції.

Саме тут частка вітчизняних фільмів у прокаті становить 40 відсотків і стільки ж припадає на американські блокбастери (офіційно вони називаються продукцією неєвропейського виробництва). Правда, досягається цей паритет завдяки встановленню жорстких квот. Причому не лише для кінотеатрів, а й для телеканалів, на яких у певні дні та години (зокрема по середах та суботах) заборонено ранслювати касові фільми.

Крім того, у Франції створено дуже складну і багатоступінчасту систему фінансування національного кіновиробництва. Кожен квиток у кінотеатр оподатковується цільовим податком у розмірі 11 відсотків, і збори від нього надходять до спеціального фонду на розвиток кінематографу.

З іншого боку, існує й датський феномен, який прямо зі зміною системи фінансування начебто не пов’язаний. 2001 року в країні з населенням п’ять мільйонів було продано 12 мільйонів квитків, із яких 3,7 мільйона припало на картини місцевого виробництва. Причому на датську комедію “Аня і Віктор” у цілому було продано 575 тисяч квитків, а ось американський хіт “Щоденник Бріджіт Джоунс” зібрав лише 325 тисяч глядачів. Критики пов’язують появу датського феномена з впливом “Догми”. І хоча останні датські хіти не належать безпосереднім авторам нового кінематографічного кредо, проте їхній вплив не лише на світовий кінематограф, а й на підвищення “культурного різноманіття” переоцінити важко" [Оксана Приходько Оксана. Антиголлівудська коаліція // Дзеркало тижня. 2003. № 13 (438) . 5 - 11 квітня. http://www.zn.kiev.ua/ie/show/438/38131/ ].

Гоне Жак. Освіта і засоби масової інформації.-Київ: "К.І.С." - 2002. 100 с. С. 26.

Зернецька О.В. Нові засоби масової комунікації.К., 1993. 131 с., С. , 94.

Иванян Э. От Джорджа Вашингтона до Дж. Буша. М., 1991. 368 с. С. 136-138

Кустарев Александр. О неизбывной тупости телевидения //www.smi.ru/archive/1010488073

Мазурін М. Своя гра. Проти всіх? У пошуках ТБ-героя // День. 2001р. 28 грудня

Ігор Недюха. Останній герой: хто переможець? \\ День. 2002. 25 лютого

Родик. К. "Киевские ведомости" і українська мова//Post-Поступ. 1993. N 23.

Рюс Жаклін. Поступ сучасних ідей. К.: Основи. 1998. с. 399

Уайзберг Дж. Получите бесплатний секс // Журналист. 1989. N 4. C. 85-86, 85.

Berkman R.,Kitch L. Politics In The Media Age. New York, 1986. 332 p., Р. 12.

Merrill John . The World's Great Dailies. New York, Hasting House.1980. 399 p., Р. 5

 

2

МЕДІА-КРИТИКА

Найбільш популярні медіа, як правило, зазнають найбільшої критики. Їх звинувачують в занепаді суспільної моралі, негативізмі, сенсаційності і надмірній розважальності. Так було з масовою періодикою кінця ХІХ - першої половини ХХ ст. Особливо діставалось так званій "жовтій пресі". Однак з того часу, як телебачення стало найпотужнішим медіа, основне вістря критики спрямоване саме проти нього.

Критику телебачення можна розділити на дві великі категорії-відповідно до позицій, з яких критикують. Перша позиція належить консерваторам. Вони критикують з огляду на "золотий вік" друкованого слова, який телебачення "зіпсувало" і намагаються запропонувати ті чи інші заходи (від моральних закликів до законодавчих та організаційних обмежень), щоб стримати чи поліпшити телебачення. Друга позиція належить поки що малочисельним критикам телебачення з погляду більш прогресивного, на їхню думку, медіуму-всесвітньої мережі інтернет. Вони не вірять в те, що телебачення можна поліпшити. Проте переконані, що інтернет, який знову повертає нас до тексту, точніше гіпертексту в новому мультимедійному сервіруванні й перспективою "всевідання і всюдисущості", так би мовити, з народження позбавлений основних вад телебачення. Іхня критика дещо млява і мала би стимулювати швидше "відмирання" застарілого медіуму.

А на загал, таке враження, що більшість людей висловлюють невдоволення існуючими медіа, які, попри те, мають дивну владу над нами. Та й, зрештою, заледве чи був би резон критикувати те, що є цілком в нашій владі.

Критика медіа справді може розглядатися як зайве свідчення того, що медіа-механізм виходить за межі влади людини.

 

МЕДІА-КОНСЕРВАТОРИ. Частина дослідників переконані, що така вже природа телебачення: все, у тому числі політичний, культурний і навіть релігійний дискурс перетворювати у шоу, у розиграш. Новини - теж різновид інтелектуальної розваги. Американський дослідник Ніл Постмен пише про це у своїй неперевершеній за критичним пафосом книзі "Насмішити себе до смерті" [Postman,7].

Саме через таку особливість телебачення, як дотепно зауважує згаданий автор, огрядна чи негарна людина сьогодні не може розраховувати на успіх у виборчих змаганнях на найвищі державні пости. Не випадково Ніксон одну зі своїх передвиборчих невдач цілком серйозно пояснював саботажем фахівця, який відповідав за макіяж. Завдяки телебаченню косметика поступово витісняє ідеологію.

Severin W.J., Tankard J.W. запитують себе і своїх читачів, де межі колосального впливу деяких сучасних медіа, особливо телебачення, на аудиторію? На їхню думку, вперше з особливою виразністю можливості телебачення проявилися на президентських виборах у США в 1969 році. Віце-президент Шпіро Агнью звинуватив пресу у провалі на виборах Ніксона назвав владу телебачення такою гігантською, що її неможливо більше вимірювати традиційними демократичними мірками. Інше питання стосується шкідливого впливу телебачення на молодь, починаючи з пропаганди нездорового харчування І завершуючи екранним насильством [Severin W.J., Tankard J.W. Communication Theories. New York, Hasting House. 1979. 286 p. P. 7.]

Про телебачення, як загрозу демократії, писав Карл Поппер:

"Демократія завжди намагалася підвищити рівень освіти. Це її автентичне прагнення. Та логіка рейтингів призводить до деградації, вона не дбає про якість програм. Щоб утримати авдиторію, канали опиняються перед необхідністю виробляти дедалі більше сенсаційних програм. А сенсаційне рідко буває якісним. До того ж телебачення стало сьогодні колосальною силою, можна навіть сказати, що потенційно наймогутнішою силою, яка ніби замінила голос Бога. Телебачення набуло завеликої влади всередині демократії. Жодна демократія не виживе, якщо не буде поставлено край цій всемогутності [Жак Гоне, 26].

Навряд чи люди спроможні покласти край цій всемогутності, хоч би скільки вони не моралізували з цього приводу. Одним з таких моралізаторів, на думку Постмена є Джордж Гербнер (Gerbner, Annenberg School of Communication):

"Якби викладачі Анненберзької школи комунікації захопили три головні телемережі США, то глядач може б і не помітив різниці... Значно менша загроза йде від урядових обмежень, ніж від телевізійного надміру. Ми не взмозі захиститися від інформаційної експансії корпоративної Америки. Цензура дратує і їй, звісно, треба протистояти. Але вона тривіальна. Навіть гірше: вона відволікає увагу. ТБ не забороняє книжок, воно просто замінює їх. Тирани всіх часів знали, як важливо забезпечити людям якусь розвагу, аби розрядити незадоволення. Але більшість з них навіть би не сподівались, що маси ігноруватимуть все, що не здатне розсмішити чи розважити. Тому вони й покладали (і далі покладають) надію на цензуру. Це своєрілна данина, яку тирани платять переконанню, що публіка знає різницю між серйозним дискурсом та розвагою. Знає і дбає про це. Які раді були всі королі та царі минулого і комісари дня нинішнього, якби знали, що цензура-необовязкова, коли увесь політичний дискурс прибирає форми розиграшу або жарту". [Nail Postman. Amusing Ourselves to Death. Public Discourse in the Age of Show Business. N.Y., Viking. 1985. 184 p. P. 140].

Отже, моралізуванням, як вважає Постмен, природу телебачення не переміниш (що, до речі, є зайвим свідченням автономного функціонування медіа-структур). Проте покласти край згаданій всемогутності цього медіуму спроможний інший медіум, який витіснить телебачення й посяде домінуючу роль. Однак про це трохи пізніше.

А тим часом телебачення - вдалий обєкт для критичних стріл. Передусім тому, що воно переважає інші канали масової комунікації за масштабами і впливовістю. Американський учений Персі Таненбаум одну зі своїх статей назвав так: "Якщо в лісі впало дерево і телебачення цього не показало, то чи впало дерево насправді". Вчений розглядав телеподію, як гарантію того, що вона насправді відбулася. Тобто подія стає власне подією тоді і тільки тоді, коли вона з'являється на екрані. Ще далі в цьому напрямі йде Жан Бодріяр в "Іллюзії кінця" (L'illusion dela fin, Galilee, pp.31,36.). Заторкуючи тему створення та виготовлення події засобами масової комунікацієї, він писав: "Той факт, що вже не подія породжує інформацію, а навпаки, має непередбачувані наслідки. Це скидається на процес запліднення, здіснюваний у скляній колбі: ембріон реальної події переносять у штучну матку інформації". Так, справді, телебачення надто вже схильне перетягати на себе ковдру у конкуренції з реальним життям, намагаючись бути (чи здаватись) більш справжнім, аніж сама реальність. Велике і впливове, як відомо, скоріше стає об'єктом критики, ніж мале і непомітне. Окрім того, телебачення справді має чимало вразливих місць. Його часто звинувачують в деградації культури, в потуранні невибагливим, примітивним смакам, зловживанні насильницькими чи еротичними сюжетами. Проте найвідоміші критики телебачення беруть набагато глибше. Сила критики вже згаданого вище американського вченого з Фордхамського університету в Нью-Йорку Ніл Постмена полягає у контексті негативного ставлення до сучасного машинізованого споживацького суспільства, органічною частиною якого і є телебачення. Промовистою є вже передмова до його найвідомішої книги "Звеселяючи себе до смерті". Варто подати бодай невелику цитату з неї:

"Усупереч розповсюдженій думці Хакслі та Орвел (Huxley, Orwell) пророкували далеко не одне і те ж. Орвел попереджав, що ми можемо бути підкорені зовнішньою силою. У візії Хакслі прихід Великого Брата зовсім не обовязковий для того, щоб позбавити людей їх автономії, зрілості та історії. На його думку, люди прийдуть до того, що любитимуть своє поневолення, захоплюватимуться технологіями, які руйнуватимуть їхню здатність мислити.Орвел боявся тих, що заборонять книги. Хакслі боявся приходу того часу, коли не буде потреби піддавати книги забороні, оскільки більше не буде охочих читати їх. Хакслі боявся тих, яки дадуть нам так багато, що ми деградуємо в своїй пасивності та егоїзмі, а істину буде загублено у морі байдужості. Він боявся, що люди будуть поневолені не зовнішнім ворогом, а тривіальною культурою зі своїм еквівалентом почуттів, orgy porgy та ненаситним жаданням розваг.У "1984" людей контролюють за допомогою привнесеного болю. У "Новому бравому світі" - за допомогою привнесеного задоволення. Якщо коротко, то Орвелл вважав, що нас нищить те, що ми ненавидимо, натомість у Хакслі нас нищить те, що ми любимо. Ця книга виходить з того, що більше слушності мав Хакслі, а не Орвелл" [Nail Postman. Amusing Ourselves to Death. Public Discourse in the Age of Show Business. N.Y., Viking. 1985. 184 p. P. 6-7].

Постмен, як критик телебачення, мав і має чимало послідовників. Про непозбутню "телевізійну тупість" пише російський автор Олександр Кустарев. На його думку, експерти не годяться для телебачення, бо говорять мляво і незрозуміло. Автору не до вподоби, що жменька "розкручених" телеособистостей часто запрошується до обговорення тем, які цілком перебувають за сферою їх компетенції. Проте це зумовлено тим, що публіка воліє бачити знайомі і популярні обличчя". "Медіа потребує персонажів, чия експертиза та інтелектуальний рівень у жодному разі не перевищують рівень публіки"

Чому так виходить? Автор не вважає за доцільне питати про це у працівників телебачення, бо, як говорив Маклюен, "якщо хочеш щось довідатися про воду, не питай про це у риби". Проте очевидним виглядає те, що телебачення відіграє визначальну роль у процесі створення особливої поп-еліти, так званого мейнстріму, культурного ядра.

Чи можливі альтернативи? Звісно, є деякі спроби альтернативної подачі в інтернеті. Однак поки що це занадто слабка альтернатива. Так само, як започаткований у США рух під гаслом "Вимкни телевізор". Не страшна телебаченню і критика, оскільки, на думку Кустарева, лише додатково приваблює увагу [Кустарев Александр. О неизбывной тупости телевидения //www.smi.ru/archive/1010488073].

Напевно, саме такі "розкручені телеособистості" і призводять до підміни інформування - дизінформуванням. Для пояснення цього Ніл Постмен наводить приклад з висвітленням Іранської кризи (у той час там захопили американців у заклад): "Не було події, яка би більше притягала увагу ТБ. Можна подумати, що американці знають все навколо цього нещасливого інциденту. І ось я дозволю собі проставити тепер питання, анітрохи не перебільшуючи і не згущуючи фарби: чи знає хоч один американець зі ста, якою мовою розмовляють в Ірані? Що означає слово "аятолла"? Чи може хтось знає особливості іранських релігійних вірувань? Чи бодай схематично історію країни? Або хто такий шах і звідки він прийшов? Американці найкраще роважені і найменше поінформовані люди на Заході. Мають про все свою думку. Але це щось інше, ніж думки в ХІХ чи XVIII століттях. Швидше це емоції. Вони швидко змінються, часом на діаметрально протилежні." Постмен переконанує, що телевізійна інформація це, як правило, дезінформація, в тому сенсі, у якому це слово вживає ЦРУ чи колись вживало КГБ, тобто іррелевантна, фрагментована, поверхова інформація [Nail Postman. Amusing Ourselves to Death. Public Discourse in the Age of Show Business. N.Y., Viking. 1985. 184 p. P. 107].

Тепер запитаймо себе, чи набагато глибшими є знання пересічного телеглядача в Америці, Німеччині чи Україні про контекст тих подій, які перебувають в центрі телебачення сьогоднішнього? Виглядає так, що замість Ірану сміливо можна вставити у наведену цитату слово Афганістан чи Ірак. Сенс цитати від цього анітрохи не зміниться, чи не так?

Але чому телебачення таке поверхове? І чи можна цю його ваду якось виправити?

Відповідаючи на перше запитання, можна згадати принаймні дві причини "теле-поверховості". Перша - глибоко комерційна природа телебачення, основне завдання якого, за влучним висловом одного дослідника, "фабрикувати аудиторію". Точніше - формувати, виховувати її у бажаному дусі і, головне, подавати (цебто продавати) аудиторію рекламодавцям. Чим більше цього специфічного "продукту" продається рекламодавцям, тим краще. Мабуть, саме таке телебачення, яке ми маємо, найліпше надається для виконання такої функції. При цьому треба мати на увазі, що рекламні надходження для традиційного ефірного телебачення єдине джерело прибутку.

Друга і основна причина - відсутність текстів (текстів - у традиційному вузькому розумінні). Газету, книгу чи журнал можна перечитати, відкласти, подумати, повернутися до прочитаного ще раз, звірити прочитане з іншими джерелами, сформулювати відповідь. Тобто усе те, що відсутнє в телебаченні. З голосу, як відомо, складно іноді сприйняти складну думку. Тому й акцент робиться на емоціях, розвагах. І нарешті, швидкість сприйняття інформації. На відміну від компютерного процесора, який щоразу удосконалюється, мозок людини має доволі низьку "стелю" у сприйнятті інформації. Тому текст (букви чи ієрогліфи) - поки що найбільш швидкий спосіб закинути в мозок інформацію. У цьому розумінні телебачення - крок назад. Усна подача інформації диктором чи закадровим голосом та візуальні образи з численними рекламними перебивками є недопустимо повільним і ненадійним (в сенсі точності сприйняття) каналом передачі інформації, значно повільнішим, ніж швидке читання газет, журналів чи книг.

ЕКРАННЕ НАСИЛЬСТВО І НЕПРИСТОЙНІСТЬ. У джентельменському наборі критики медіа з боку консерваторів завжди була неприйстойність і порнографія. Відносно новим пунктом в цьому переліку є медіа-насильство. Про нього почали говорити в другій половині ХХ століття після того, як медіа-трон посіло телебачення. Основні дискусії ведуться щодо сили і специфіки впливу медіа в цьому плані. Захисники екранної еротики і насильства стверджують, що реальне насильство наче перетікає у віртуальний простір, віртуальність ніби відсмоктує реальну еротичну і брутально насильницьку енергію. Відбувається це, зокрема і через продемонстровані психоаналітиками механізми психічного катарсису. Опоненти, навпаки, стверджують, що екран надмірно еротизує і бруталізує аудиторію, особливо молодіжну і дитячу. З огляду на цю обставину ми розглянемо вплив екранних насильства та еротики в наступному розділі, який присвячено з'ясуванню стосунків реальності і віртуальності.

Тут же обемежимося майже очевидною констататацією порнографії і насильства, як проєктів, як семіотичних структур, що після свого започаткування здійснюють автоматичну експансію, втягуючи в свою орбіту все більше глядачів, продюсерів, режисерів, акторів тощо. У нинішньому світі порнографія - індустрія, прибутковий бізнес, який за доходами порівнюють з автомобільною промисловістю. Зрозуміло, що цей бізнес здійснює самопромоцію, сам себе популяризує, культивує відповідні смаки, на які потім і посилається у своє виправдання. Мовляв, попит викликає пропозицію.

Насильницькі сюжети виявилися найефективнішими в сенсі приваблювання уваги широкої публіки. У результаті маємо звикання до цих сцен, уявлення, що основний шлях вирішення більшості проблем - насильницький, та формування вельми дивних іделів чи взірців для наслідування (позитивний герой бойовика, на загал, стріляє чи вбиває учетверо більше, ніж герой негативний). Happy end, як правило, досягається через насильство, причому насильство якесь легке, аж навіть веселе-happy violence, як його називають американські психологи.

Можна було б вважати випадковістю, що кількакратний ріст підліткової злочинності йшов майже паралельно з наступом телебачення. Проте дослідження тих районів (у Південній Африці та Канаді), які з політичних чи технічних причин не мали телебачення аж до початку 70-их років ХХ ст., підтвердили побоювання дослідників. Через 3-8 років після запровадження телебачення відбулося різке зростання підліткової злочинності (у 2-3 рази) і в цих "заповідниках". У нашій країні вплив телебачення поєднується з несприятливим психологічним фоном, певним психічним напруженням, пов'язаним із затяжною соціально-економічною та політичною кризою. Ця, напруга, з нашого погляду, посилюється впливом реклами. Реклама формує ціннності і запити, які неможливо задовільнити більшості до краю збіднілого населення. Маємо свого роду "ножиці", яке ще більше підсилюють негативний вплив екранного насильства.

МЕДІА-РЕВОЛЮЦІОНЕРИ. Критика прогресистів базується на тому, що традиційні ЗМК, особливо телебачення, застаріли, а отже мають звільнити місце новому інтегрованому медіуму, який найближче переносить нас до ідеалу всевідання і всюдисущості. Детально про це у розділі ("Конфлікт медіумів").

***

Як бачимо, критичне ставлення до медіа має давню історію. Причому найбільшої критики зазнають найбільш популярні медіа. Згідно з цим правилом в другій половині ХХ століття головним об'єктом критики стало телебачення.

Медіа-критику можна вважати важливим ОБМЕЖУВАЧЕМ нестримного зростання потоків масової комунікації. Зростання, яке так часто виявляється небезпечним стосовно людської психіки і дестабілізуючим стосовно ноосфери. Її можна було би назвати природною внутнішньою противагою, якщо тільки слово "природне" застосовне щодо світу медіа. У нашому розумінні, поява і функціонування медіакритики є проявом своєрідного ноосферного екобалансу чи ноо-ценозу (за аналогією до біогеоценозу).

А втім, традиційна медіакритика є лише верхнім шаром осмислення масової комунікації. Далі йде медіа-філософія.

 

ГЛОБАЛІЗАЦІЯ І МЕДІА. Прихильники Нового інформаційного порядку в останній чверті ХХ ст. розглядали маскультуру як добре продуманий спосіб тримати інші культури та народи під сферою свого впливу, тобто як замаскований неоколоніалізм. На противагу цьому Стефенсон стверджує, що згадана ситуація є результатом не так зумисної політики, як вільної гри ринкових сил. До того ж, культура США, на його думку, -- своєрідна амальгама світової культури, і глобальна культура лише сприймається як "американська". Насправді ж так звана американська культура є продуктом глобального впливу.[ Stevenson R. Global Communication in the Twenty-first Century. N.Y.,London, Longman. 1994. 382 p., Р. 160]. Однак згаданий аргумент заледве чи витримує потужний потік критики.

-Глобалізація добра і “всюдисущість зла”

 

3

ВІРТУАЛЬНІСТЬ І РЕАЛЬНІСТЬ: НОВЕ СПІВВІДНОШЕННЯ

Війна як reality show

На межі другого і третього тисячоліть термін "віртуальність" увійшов до найбільш вживаних слів (Virtualis у перекладі з латинської означає "можливий", "гаданий", "здібний", "той, що має чи може проявитися"). Йдеться не тільки про таке іронічне слововживання як "віртуальна економіка" чи "віртуальна політика". Стрімко розширювалось і основне значення слова, пов'язане з комп'ютерами та інтернетом та з реалістичною імітацією реальності за допомогою електронних пристроїв. По суті воно набуло значення паралельної реальності, створеної за допомогою засобів масової комунікації. Стрімке розширення цієї символічної сфери надало йому небачену раніше владу над реальністю. Саме в цю сферу перемістило свої основні зусилля багато політиків. Створення комп'ютерних програм, рекламна індустрія, інтернет-комерція і шоу-бізнес, як виглядає, безповоротно здобули лідерство за прибутковістю і динамікою розвитку. Всерйоз почали говорити про віртуальну війну і віртуальне кохання.

На загал, у більшості людей поняття віртуальності асоціюється з чимось, на кшталт дзеркала, яке відображає реальність. Реальність фізичну чи психічну. Відображає адекватно чи викривлено, як у кімнаті сміху, але не більше. Тому думка, що "віртуальне дзеркало" може не тільки допомагати нам корегувати реальність, а й домінувати над нею чи навіть творити її, така думка здається абсурдною, бо тоді це - "дзеркало, що сказилося". А тим часом будь-який віртуальний потік, скажімо, реклама чи пропаганда, дає нам свідчення на користь такого незвичного погляду. Хоча, з іншого боку, знайдеться чимало доказів протилежного спрямування, що робить межу поміж реальністю і віртуальністю дещо таємничою і наштовхує на думку, що нам ніколи не пощастить збагнути її до кінця.

Так домінуючий погляд щодо екранного насильства і порнографії полягає у тому, що ці віртуальні потоки ніби наелектризовують нашу психіку, невротизують її, тобто віртуальність наче ПЕРЕТІКАЄ у реальність. З іншого боку, соціологічні і психологічні дослідження дють підстави говорити про ефект катарсису у деяких людей, які дивляться насильницькі чи еротичні сцени, про зменшення реальної агресії. У цьому випадку реальність наче ВИТІКАЄ у віртуальний простір.

Reality Show. Розповсюдження реальних шоу позначене двома цілком протилежними реакціями.

Перша - схвалення з боку глядачів та учасників, зацікавлення широкої публіки. А це означає зацікавлення продюсерів. Тим паче, що деякі з цих передач - зовсім недорогі.

Друга реакція-цілком протилежна до першої. Це - осудливе ставлення з боку багатьох медіакритиків.

Тему містифікації і фабрикації тих чи інших подій можна досліджувати, починаючи з перших відомих нам літописів. Проте з часом, у міру розвитку засобів комунікації, таких "придуманих" подій стає дедалі більше. До псевдо-подій відносять навіть такий невинний жанр як інтерв'ю, яке широко входить у журналістський вжиток, починаючи із середини ХІХ ст. Сюди ж належать і прес-конференції - псевдоподії, які вміло використовуються службами public relations для належного спрямування журналістських репортажів і громадської думки. Далі в нашому переліку - виставки, ювілейні святкування, презентації, доброчинні і не зовсім доброчинні акції. Відомо також, що терористи зумисне планують свої теракти з огляду на можливість максимального висвітлення в медіа, які власне і завдають головного - психологічного удару. Мабуть, саме цю тенденцію мав на увазі французький філософ Жан Бодріяр, коли писав в "Іллюзії кінця": "Той факт, що вже не подія породжує інформацію, а навпаки, має непередбачувані наслідки. Це скидається на процес запліднення, здійснюваний у скляній колбі: ембріон реальної події переносять у штучну матку інформації". Цей же автор увів таке поняття як "симулякр" - штучна істота, що підтримує культуру, де видимість є основним товаром. Цей товар обертається набагато швидше, ніж товар, що робиться реально, і найкраще продається (Цит. за: Жаклін Рюс. Поступ сучасних ідей.К.: Основи. 1998. с. 399).

Умберто Еко називав цей феномен гіперреальністю. Інформаційна , віртуальна надреальність може диктувати правила поведінки реальності звичайній -- просто реальності. У міру розвитку техніки і технології ЗМК дедалі більше наростає також практика фабрикації подій, фактів, особистостей.

Не буде перебільшенням твердити, що нам відкривається можливість створення ВІРТУАЛЬНОГО ДВІЙНИКА, який може ВСТУПАТИ В ГРУ З РЕАЛЬНОЮ ОСОБИСТІСТЮ І ВИГРАВАТИ.

У такий спосіб наука і технологія збільшують відчуття непевності: ми втрачаємо відчуття і критерії реальності. Формується навіть нове значення справжності. СПРАВЖНЯ ВЕРСІЯ -- це така правдоподібна версія, яка отримує перевагу в конкурентній боротьбі з іншими вірогідними версіями.

КОНФЛІКТ МЕДІУМІВ

Історія комунікації дає дивовижні приклади гігантських сутичок поміж різними медіа. Збагнувши їхні причини і особливості, ми зможемо передбачити, що чекає медіа-світ в найближчому майбутньому.

Можна сміливо стверджувати, що засноване на цифрових і мережевих технологіях нове медіа-довкілля а) стрімко втягне в себе (інтегрує) всі традіційні медіа; б) призведе до суттєвої видозміни традиційних медіа, "переплавить" їх у нові форми. Традиційний поділ на телебачення, радіо, друковану періодику, книгу, кінематограф відходить у минуле. Інтернет у першій половині 90-их років ХХ ст. успішно подолав фазу "гидкого каченяти" і перетворився у лебедя, який цілком може скласти конкуренцію іншим медіа, зокрема медійному "королеві"-телебаченню. Наскільки серйозною є така конкуренція?

4

МЕДІА-НАСИЛЬСТВО

1. Психологія впливу екранного насильства

2. Романтизація насильства

3. Екранний тероризм: різновид інформаційної "розваги" чи психологічний удар

4. Аргументи прихильників екранного насильства Психологічна привабливість зла

5. Метафізичний вимір насильства. Філософія ненасильства

Термін "насильство в медіа" (Violence in the Media) у сучасній комунікативістиці вживається на позначення дедалі зростаючого числа насильницьких сцен (документальних чи зіграних акторам), які з другої половини ХХ ст. стали об'єктом наукового зацікавлення та причиною стурбованості психологів, педагогів, медиків і батьків.

Здавалося б, що агресія реального життя - однозначно первинна, а екран є лише її відображенням. Ця первісна агресія була задовго до появи будь-яких засобів масової комунікації. Проте феномен сучасного суспільства, коли телевізор увімкнено в пересічному помешканні упродовж семи годин щодня, створює зовсім іншу комунікативно-психологічну конфігурацію. Телевізор стає для дитини чи підлітка основним джерелом інформації. Він розповідає чи показує дитині більше "оповідок", ніж батьки, друзі чи вчителі. Ці оповідки, зазвичай, далекі від поглядів батьків і вчителів. Більше того, вони можуть бути дуже далекими навіть від країни проживання підлітка з її неповторною культурно-психологічною атмосферою. По суті ці телеоповіді формуються відносно невеликими конгломератами, які мають щось для продажу. І телекартинки підбираються так, щоб цей продаж (реклама) йшов якомога успішніше.

Насильницькі сюжети виявилися найефективнішими в сенсі приваблювання уваги широкої публіки.

Набула поширення думка про "насильство як індустріальний інгредієнт, що допомагає затримувати глядача біля екрана. " Насильство справді тісно пов'язане з комерціними media, які черпають звідси готові формули, привабливі фабули, драматичні конфлікти (Patkin, 12).

Продюсер Steven Cannell скаржиться, що він прагне робити розповіді про характери, але формула телемережі, на яку він працює, вимагає, натомість, певної кількості бійок, пострілів чи атомобільних аварій.

Тому ми й дішли до стану коли пересічна дитина з двох до вісімнадцяти років споглядає на екрані телевізора близько 180000 тисяч насильницьких сцен, з них понад 80 тисяч вбивств. При цьому телевізор вона дивиться в середньому 28 годин на тиждень, що значно більше, ніж тривалість занять у школі. Крім того, щонайменше годину щодня підліток грає комп'ютерні ігри і подорожує інтернетом.(Washington ProFile. Weekly Digest. 2003. #15). За даними Mediascope, 66% дитячих телепередач у США містять сцени насильства, причому у двох третинах випадків насильство цілком безкарне. За даними Національного Інституту психічного здоров'я (National Institute of Mental Health) тільки 4% програм зі сценами насилля містять помітно виражений заклик до ненасильства (Washington ProFile. Weekly Digest. 2003. #15). Базуючись на результатах близько 1000 досліджень упродовж останніх 40 років Американська Академія Педіатрії опублікувала чотири фундаментальні висновки:

1) діти які дивлять багато насильницьких сцен, сприймають насильство як легітимний спосіб розв'язання конфліктів;

2) такий перегляд робить їх більш беззахисними перед насильством в реальному житті;

3) чим більше переглядає дитина таких сцен, тим більше шансів, що вона сама колись стане жертвою насильства;

4) якщо підліток віддає перевагу таким передачам, то збільшується вірогідність того, що він сам у дорослому віці буде агресивною людиною і навіть може здійснити злочин.

У результаті маємо звикання до цих сцен, уявлення, що основний шлях вирішення більшості проблем - насильницький, та формування вельми дивних іделів чи взірців для наслідування (позитивний герой бойовика, на загал, стріляє чи вбиває учетверо більше, ніж герой негативний). Happy end, як правило, досягається через насильство, причому насильство якесь легке, аж навіть веселе -- happy violence, як його називають американські психологи.

До того є фільми не показують реальне насильсво. Герой після бійки у реальному житті на другий день після побиття виглядає ще гірше, ніж першого дня.

Можна було б вважати випадковістю, що кількакратний ріст підліткової злочинності йшов майже паралельно з наступом телебачення. Проте дослідження тих районів (у Південній Африці та Канаді), які з політичних чи технічних причин не мали телебачення аж до початку 70-их років ХХ ст., підтвердили побоювання дослідників. Через 3-8 років після запровадження телебачення відбулося різке зростання підліткової злочинності (у 2-3 рази) і в цих "заповідниках". У нашій країні вплив телебачення поєднується з несприятливим психологічним фоном, певним психічним напруженням, пов'язаним із затяжною соціально-економічною та політичною кризою. Ця, напруга, з нашого погляду, посилюється впливом реклами. Реклама формує ціннності і запити, які неможливо задовільнити більшості до краю збіднілого населення. Маємо свого роду "ножиці", які ще більше підсилюють негативний вплив екранного насильства.

Неоправдано високий статус насильства в українському суспільстві межі ХХ-ХХІ століть має кілька пояснень. Одне з них -- романтизація негативного героя.

Не викликає особливих сумнівів також зв'язок такого насильства як тероризм з його віртуальними "родичами". Не раз уже говорилося, що багато терористичних актів, передусім у Нью-Йорку 11 вересня 2001 року, тісно асоціюються з поширеними іміджами поп-культури. Вони ніби підготовлені кінематографом. З іншого боку, реальне насильство наче вступило в резонанс з поп-культурою, набувши нечуваної психологічної сили.

Якщо провести аналогію терористичного акту з дією артилерійського снаряду, то безпосерднє фізичне насильство можна порівняти з первинним внутрішнім спалахом - запалом, який приводить в дію основний запас вибухівки. У нашому прикладі основний "зовнішній" вибух - суто психологічний. Але від цього його руйнівна сила стає не меншою, а навпаки -- більшою.

Разом з тим, є свідчення, які заперечують прямий і пропорційний зв'язок між екранним і реальним насильством або привертають увагу до майже очевидних суперечностей:

Соціальний психолог з Києва Ольга Петрунько висловлює деякі міркування на захист фільмів жахів:

- За Хайдеггером "усвідомлення смерті як межі існування дає людині можливість трансформувати енергію екзистеніального страху в потяг до самовизначення і самореалізації. Усвідомлення реальності смерті означає усвідомлення власної абсолютної свободи, абсолютної відповідальності перед собою за вибір своєї долі".

- "...Мерці, чудовиська й монстри завжди впливають на людську уяву...Забороняючи перегляд фільмів жахів,... дітей позбавляють частки життєво важливих інтересів і функцій, і це істотно збіднює їхнє емоційне життя, призводить до ранньої і однобічної інтелектуалізації психіки".

- "Дитячі страхи мають бути прожиті і раціоналізовані саме в дитинстві", інакше можуть виникнути психологічні проблеми в дорослому житті.

- "Страшилки" є актуальними практично для всіх дітей", більше того, дорослі й самі у своїх оповідях дітям завжди з охотою послуговувались жахами.

[Петрунько Ольга. Не такий чорт страшний, як його малюють // День. 2001 р. 25 травня].

Не можна обійти увагою нестримне зацікавлення більшості людей до "негативу". У Львівської поетеси Галини Гордасевич є вірш "Рядок з літопису". У якомусь там році, мовляв, "не було ні мору ні гладу, і князі всі дійшли хоч до якогось ладу", був добрий урожай, і "муж сідав у сідло хіба-що на лови". Словом, економічне зростання і позитивні зрушення не викликали сумніву. Отже, чернець розчаровано записав: "Сей год не було нічого" (Гордасевич Галина. Рядок з літопису \\ Дзвін.1997. N1. С. 57.)

Умовно можна припустити що чернець уособлює журналістику, а манускрипт - медіа.

Насильство, боротьба між добром і злом, мають не тільки психологічний, але й метафізичний вимір. Деякі автори ведуть мову про терор як метафізичний засіб боротьби зі злом, інструмент Божого промислу, священне зусилля задля відновлення справедливості, джихад.

Окремої уваги заслуговує філософія і діяльність М. Ганді, який вважав, що головна причина страждань - насильство, яке виявляється у найрізноманітніших формах. А тому звільнення від страждань може відббуватися завдяки ненасильству. Насильство ("хімса") є тваринним началом в людині. Ненасильство, навпаки -- свідчення і знак її божественної сутності. Ненасилля -- синонім істини-Бога. Ненасильство є таким же законом для людей, яким для звірів є насилля. Гідність людини вимагає коритися найвищому законові -- силі духу. Ганді пропагував шляхи досягнення своїх цілей без насильства навіть у тих сферах, де сила традиційно вважалася вирішальним чинником. Такий спосіб боротьби, на думку Д. Неру, має глибоке коріння в культурі та філософії Індії.

Підсумовуючи цей розділ, можна зробити кілька простих висновків.

Насильство і порно складають старий "джентльменський" набір звинувачень, які, здається, споконвіку висловлювало старше покоління на адресу молодшого, свідченням чому тексти моралістів Давнього Риму. Одвічним і постійним було (і є далі) нарікання, що молоді, мовляв, більш забіякуваті і розпусні, ніж попередня генерація. Такі нарікання упродовж тисячоліть стали стереотипними і майже обов'язковими. Сучасні підлітки, за цією логікою, звісно, не складають винятку, вони теж вважаються більш забіякуватими і більш розпусними, про що свідчить їхня зацікавленість насильницькими і порнографічними фільмами.

Уже самого факту певної стереотипності цього набору звинувачень було би достатньо, щоб поставити його під сумнів.

Можна навіть припустити, що надмірна увага до насильства і порнографії відвертає увагу від справді потужних і набагато небезпечніших патогенних потоків: пропаганди і спорідненої з нею реклами (між якими, до речі, деякі дослідники не бачать принципової різниці).

Проблеми і запитання

Література

Вайсерман О., Коваль О. "Майн Кампф" А. Гітлера - політичний практикум з соціал-дарвінізму.\\Універсум. 1995. N 7-8. С. 32-35.

Гордасевич Галина. Рядок з літопису \\ Дзвін.1997. N1. С. 57.

Дугін А. Субьект без границ // Элементы. 1996. №7. С.3-6.

Зернецька О. В. Нові засоби масової комунікації. К. , Наукова думка. 1993. 131 с.

Каганець І. Боротьба з тероризмом лише підживлює його глибинні корені \\ День. 1998. 8 жовтня.

Киянский Д. Психотропна зброя// Дзеркало тижня. 1998. 31 липня.

Кримський С. Ефект високого неба. Монологи про софійність життя // День. 2001. 20 квітня.

Маринович М. Україна на полях Святого Письма. Дрогобич, Відродження. 1991. 108 с.

Морроу Ленс. Зло // За рубежом.1991. N 31.

Неру Д. Откритие индии. М. , 1989. Т. 2. С. 290.

Петрунько Ольга. Не такий чорт страшний, як його малюють // День. 2001 р. 25 травня.

Фашизм как стиль // Элементы.1993. N4. С. 26.

Едіто. Рука так и тянется к кобуре // Элементы. 1996. №7. С. 2.

Anderson A. Young People and Televised Violence. International Conference on Violence in the Media. N. Y. 1994. 27 p.

Bandura Albert . Agression: A Social Learning Analysis. Englewood Cliffs. N. Y. , 1973.

Berkowitz Leonard . Some Effects of Thoughts on Anti- and Prosocial Influence of Media Events // Psychological Bulletin , 1984, N 3.

Bosco Antoinette. Conference on Violence Focuses on Media. International Conference on Violence in the Media.

N. Y. 1994.

Caught Martin J. in Fantazyland:electronic media`s hold on society //USA Today. 1988. July, Vol. 1. P. 93.

Dialogue. Volume 2. N 1. 1994. (Published by the Institute for Mental Health Initiatives).

Hamilton James T. Marketing Violence: the Impact of Labeling Violent Television Content: International Conference on Violence in the Media. N. Y. 1994. 26 p.

Kaminsky P. Is Television Brutalising German Kids ? //DPA News Service. 1993.

International Encyclopedia of Communication. P. 290.

Marshall McLuhan's interview. Washington Post, May 15, 1977, p. H1.

Martin J. Caught in Fantazyland:electronic media`s hold on society //USA Today. 1988. July 12.

Megee Mary . Is Gratuitous Violence on TV a Form of Censorship by Commerce? International Conference on Violence in the Media. N. Y. 1994. 10 p. P. 1, 2, 6.

Ronalds William , Barbara Appleby, William Ronalds. Warring Against The Human Spirit. International Conference on Violence in the Media. N. Y. 1994. 27 p.

Ruth C. Peterson and L. L. Thurstone. Motion Pictures and the Social Attitudes of Children. N. Y. 1933.

Terri Toles Patkin. The Question of Violence in the Construction of Virtual Environments. International Conference on Violence in the Media. N. Y. 1994. 20 p.

Sachsman David B. Passing Moral Judgment on Televised Violence. International Conference on Violence in the Media. N. Y. 1994. 17 p. P. 1.

Wilbur L. Schramm, Jack Lyle, Edwin B. Parker. Television in the Lives of Our Children. N. Y. 1961.

Williams T. The Impact of Television. New York, 1986.

 

 

5

ВІРТУАЛЬНА ЕРОТИКА

1. Перехрестя еротики і насильства

2. Співвідношення реальної і віртуальної еротики

3. Апологетика і критика Чи можна вважати порнографію природною?

4. Еротика і порнографія: проблема межі.

5. Вульгаризми. "Мовна порнографія" сексуально забарвленої лайки

Відмінність порнографії і еротики найлегше простежується на рівні етимології. Бог любові Ерос (Ерот) в античній міфології був антиподом Танатоса. Платон інтерпретував Ерос як проміжну між людиною і Богом істоту, як спосіб сходження людини на небеса. На загал, Ерос та еротичні сили символізують життя.

Етимологія і сенс слова "порнографія" цілком інші. Ми уже згадували вище грецькі корені porne - проститутка та graphos -- рисувати. Проте на інших рівнях відмінності між порнографією і еротикою не такі очевидні.

Порнографiю визначають як певний спосiб зображування чи описування сексуальних стосункiв. Вiн полягає у тому, що сексуальнiсть зумисне iзолюється, з одного боку, вiд сентиментально-духовної сфери, а з iншого, вiд функцiї розмноження. У науцi все ще нема єдиної думки щодо визначення порнографiї. Одні критерієм вважають фронтальне зображення жіночої фігури, інші звертають увагу на стиль зображення, кут зору, ще інші апелюють до типу реакції, до якої спонукає зображення (наприклад еротичного збудження).

Персонажi у порнографiчних творах майже завжди одновимiрнi фiгури, якi не мають минулого, позбавленi внутрiшнього життя, нiколи не чули про самодисциплiну та самообмеження i однозначно позитивно реагують на будь-якi сексуальнi стимули. Це наче б і не люди, а всього лиш сексуальні об'єкти чи секс-роботи. Їхнi стосунки iснують тiльки заради статевого задоволення. А секс - самоцiль. Як правило, вони уявлення не мають, що таке страх завагiтнiти чи небезпека заразитися венеричною хворобою.

Рiзновидом порнографiї можна вважати сексуально забарвленi садомазохiстськi тексти. Сексуальні партнери в цьому випадку перебувають у ролях рабовласника і раба. При цьому не рідко чоловік із задоволенням завдає болю жінці, а жінка з не меншим задоволенням цього болю зазнає. Небезпека такого рiзновиду продукцiї полягає у тому, що вона закрiплює в свiдомостi глядачiв зв'язок мiж задоволенням i болем.

Iснує кiлька теорiй, якi роблять спробу пояснити закономiрностi функцiонування порнографiї у суспiльствi. Психоаналiтична теорiя розглядає порнографiю як неодмiнний наслiдок сексуальної сублiмацiї. Тобто як цiлком нормальне явище. Бiльше того, на думку психоаналiтикiв, порнографiя, "випускаючи зайву пару", зменшує психологiчну напругу i сприяє,таким чином, психiчному здоров'ю. У психологічному сенсі вона діє також як катарсис. Негативні аспекти порнографії, з погляду психоаналітиків, пов'язані зі спробами цензури обмежити чи заборонити її.

Критики цих теорій послуговуються такими доводами: зміни в сексуальній поведінці людей (вони в двадцятому столітті стали більш вільними, а моногамна сім'я - гнучкішою і менш зобов'язуючою), а також краща поінформованість людей, доступ до будь-якої, у

тому числі візуальної інформації мали би призвести до скорочення і занепаду порнографії. Якщо ж цього не відбувається, то згадані теорії хибні.

Згiдно із соціологічною теорiєю платою за моногамну сiм'ю є проституцiя. Порнографiя ж розглядається як полегшений функцiональний еквiвалент проституцiї.

Критики цих теорій послуговуються такими доводами: зміни в сексуальній поведінці людей (вони в двадцятому столітті стали більш вільними, а моногамна сім'я - гнучкішою і менш зобов'язуючою), а також краща поінформованість людей, доступ до будь-якої, у

тому числі візуальної інформації мали би призвести до скорочення і занепаду порнографії. Якщо ж цього не відбувається, то згадані теорії хибні.

Ще одна теорія базується на гуманістичній психології. її творці припускають, що сексуальна поведінка, здебільшого, є продуктом навчання. Порнографія розглядається як така, що створює специфічну атмосферу і спонукає людей більш творчо експериментувати

із сексом. Згідно з проведеними дослідженнями жінки та чоловіки практично з усіх соціоекономічних рівнів послуговуються порнографічними матеріалами, і немає жодних свідчень, що хтось з цих людей є ненормальним. При цьому більш освічена аудиторія

вимагає порнографії вищої якості - чогось менш вульгарного, аніж звичні фільми для дорослих та ілюстровані таблоїди.

Сучаснi iнтелектуали схильнi також розглядати порнографiю як вияв унiверсального архетипу простяцтва, який виливається у сексуальних сценарiях. Цей погляд грунтується на тому, що будь-яке людське суспiльство має подвiйну культуру: сакральну i простяцьку, смiхову, якi iснують у симбiозi.

Ми виходимо з прикладу ліберальних західних країн у тому, щоб дати "шанс" не бачити порнографії тим, хто не хоче її бачити. Сексуальні обмеження є невідємним елементом людської культури і цивілізації, обмеженням, яке, ймовірно забезпечило - через механізми сублімації - ту психологічно-енергетичну конфігурацію, яка власне й уможливила більшість наших культурних та цивілізаційних досягнень (латинське cultura означає обробіток, виховання, освіта). Власне ідея окультурення, обмеження, формування, швидше за все, має глибоке архитипічне підгрунтя в нашій психіці.Тому ідея цілковитого зняття всіх обмежень, ймовірно, ніколи не здобуде підтримки консервативної більшості. Не кажучи вже про необхідність вберегти перехідну психіку дітей від натиску порноіндустрії, яка, звісно, керується інтересами комерційної доцільності, а аж ніяк не природньої. Хоча потенційними жертвами порнографії можуть бути не тільки діти з несформованою психікою. Порнографія та реклама з її масованими еротичними символами, здебільшого пропагують ідеальний недосяжний для багатьох стандарт зовнішності, що вступає у конфлікт з реальністю. В результаті багато чоловіків і жінок можуть мати явно завищені вимоги. Можливо, саме цим пояснюється зростання упродовж останніх десятиліть частки пацієнток сексологічних закладів (від 10 до 60 відсотків) зі скаргою "нема бажання".

Проблеми і запитання

Ще один аспект, який нас цікавить - сексуально забарвлена лайлива лексика, яка впродовж останніх десятиліть набула розповсюдження навіть в інтелектуально орієнтованих молодіжних колах, наприклад, серед студентів. Повсюдне вживання цієї лексики може асоціюватися з порнографією - принаймні рівнем вульгарності, здебільшого зовсім неадекватним до ситуацій, у яких ця лайка застосовується, а ще деякою "механічністю" вживання. "Багатоповерхова" сексуально забарвлена лайка виглядає свого роду "мовною" порнографією або порно-мовою. Чи можна це мовне явище пов'язувати з більшою сексуальною розкованістю і сплеском порнографії? А може, із психологічною фрустрацією величезних мас населення, що викликана економічним занепадом, ціннісною дезорієнтацією? А, може, йдеться про перегини фемінізму, які - з міркувань "рівноправності" -- стимулюють молодих жінок послуговуватися вульгарною, лайливою лексикою, властивою раніше здебільшого чоловікам?

Література

Комендантська година для десятирічних\\День. 1998. 31 липня.

Франс А. Острів пінгвінів. Твори в п'яти томах. Т. 4. К.: Дніпро. 1977. С. 164-167.

Уайзберг Р. Получите бесплатний секс// Журналист. 1989. N 4 C. 17-19.

The National Coalition. Cincinnati, Ohio 45231 ncpcf@eos.net.Copyright, 1997, Santa Barbara County Citizens Against Pornography.

Лоуренс Д.Г. Порнографія і непристойність // Всесвіт. 1989. N5. N.121-129.

Brown Dan. The Manifest Content of Pornography: Pornography: Research Advances and Policy Considerations/ Editors Dolf Zillmann, Jennings Bryant. New Jersey, Lawrence

Erlbaum Associates.1989. 419 p.

Foucault Michel . The History of sexuality. N.Y., 1978.

Hyde H. Montgomery . A History of Pornography. London, 1964.

Groth Nicholas A.. Man Who Rape. N.Y. 1979.

Kendrick Walter . The Secret Museum: Pornography in Modern Culture. N.Y., 1987.

Itzin Catherine. Pornography. Oxford, 1992. 645 p.

Whitehouse M. Mighter than sword. Eastbourne,1985.

 

6

ТОТАЛІТАРИЗМ ЯК РІЗНОВИД ВІРТУАЛЬНОЇ РЕАЛЬНОСТІ

Героїчний і маразматичний дискурс тоталітаризму

2. Квазікомунікація

3. Абсурд як домінанта тоталітарної пропаганди

4. Питання ефективності

5. Психологічний механізм впливу

6. Новий тоталітаризм:

-Відродження пропаганди;

-Реклама і PR;

-Можливості тотального електронного контролю;

7. Месіанство.

Вельми примітним пластом віртуальності є ідеологія і пропаганда тоталітарного суспільства, зокрема з огляду на важливу роль, яку в ньому відіграє свідома фальсифікація.

Мабуть, є сенс нагадати, що включає поняття тоталітаризм. Уперше його широко впровадив у політичний лексикон у 1925 р. Бенітто Муссоліні для характеристики владного режиму (totus в перекладі з латинської означає "увесь", "єдиний"). При цьому він спирався на праці тодішнього міністра освіти та головного ідеолога італійського фашизму Джованні Джентіле, який закликав до тотального підпорядкування індивіда державі, до "розчинення" у політичній історії.

Інтенсивне використання засобів масової комунікації (ЗМК), як правило, включають у перелік основних, типових рис тоталітарних режимів. К. Фрідріх та З.Бжезинський у роботі "Тоталітарна диктатура та автократія" вказують на шість характерних особливостей тоталітаризму: 1) єдина масова партія, очолювана харизматичним лідером; 2) загальнообов'язкова офіційна ідеологія; 3) монополія на ЗАСОБИ МАСОВОЇ КОМУНІКАЦІЇ; 4) монополія на всі засоби збройної боротьби; 5) централізована система управління економікою.

У розумінні специфіки текстів тоталітарних ЗМІП нам може стати в пригоді і поняття затекстового простору. Будь-який текст має свій затекстовий простір, який можна порівняти з підводною частиною айсберга. Це сукупність усвідомлюваної чи підсвідомої інформації, яка робить можливим адекватне сприймання тексту (починаючи з елементарного вміння читати і закінчуючи сумою знань з історії людської цивілізації, які уможливлюють взаєморозуміння між автором та читачем (реципієнтом). На затекстовому просторі (ЗП) базується вміння читати і писати "між рядками". ЗП - це певний обсяг інформації, яка існує у свідомості та підсвідомості (надсвідомості) автора під час створення тексту та у реципієнта під час сприймання цього ж тексту. Особливості індивідуального розвитку особистості зумовлюють той факт, що ЗП у автора і реципієнта ніколи не бувають тотожними один одному. Але мусить бути певний обсяг тотожної інформації, без чого текст: а) не буде прочитаний (прослуханий) взагалі; б) сприйматиметься як занадто складний (коли ЗП автора значно переважає ЗП читача); в) сприйматиметься як слабкий, недосконалий, примітивний чи непереконливий (коли співвідношення між авторським та читацьким ЗП зворотнє). Відчуття примітивності матеріалу (як у матеріалах, які ми нижче аналізуємо) може з'являтися в читача і тоді, коли занадто багато загальників, аксіом винесено в текст. Їхнє місце-в затекстовому просторі. До речі, саме звідти вони можуть ефективно впливати на підсвідомість реципієнта, оминаючи раціональні фільтри його свідомості.

Якщо основною серед функцій газетного тексту вважати комунікаційну , то у цілому ряді текстів тоталітарного періоду помітне очевидне зміщення функцій. На перший план висунулась функція ритуальна, яка мала засвідчувати лояльність до пануючого режиму. Щодо комунікативності, інформативності тексту, то ці його атрибути набували явно другорядного, а то й символічного значення. Тобто можна говорити про КВАЗІКОМУНІКАТИВНИЙ текст.

Термін "пропаганда" почав входити у вжиток з 1622 року, коли Ватикан утворив Конгрегацію пропаганди віри (Congregation de propaganda fide), яка була частиною контрреформації.

Щоб якось відрізнити переконування від пропаганди, психолог Роджер Браун, запропонував таку дефиніцію: пропаганда-це переконування, яке корисне для того, хто переконує, але далеко не завжди відповідає інтересам тих, кого переконують". Таке визначення, з нашого погляду є цілком коректним. Проте воно виключає можливість реабілітації цього поняття в його позитивному сенсі.

На пропаганду має бути накладене табу.

Для цього є щонайменше дукілька підстав.

Перша пов'язана з фатальною вразливістю і незахищеністю людської психіки перед дією вишуканих пропагандистських прийомів, що зайвий раз доводить досвід будь-якої передвиборчої кампанії.

"Конструкція" людської психіки не розрахована на такий маніпулятивний тиск, з яким зіткнувся пересічний громадянин починаючи з ХХ ст. (подібно до того, як людський організм, не розрахований на те, щоб працювати 18 годин на добу за письмовим столом чи комп'ютером, від такого робочого режиму він може запросто вийти з ладу). Свідченням цьому - численні психологічні досліди.

Пропаганда, як і близькі до неї реклама, PR, ще більше підсилюють наростаюче відчуття фальшивості довколишнього світу, про яке йшлося вище, якоїсь тотальної містифікації, коли нікому і нічому не можна вірити. Тобто в кінцевому випадку пропаганда і близькі до неї (якщо не тотожні) політичні PR, здобуваючи тактичні перемоги, призводять врешті-решт до стратегічної поразки, яка проявляється у катастрофічному зростанні апатії населення, зневри й уже згадуваного відчуття тотальної фальшивості довколишнього світу.

Добре усвідомлюючи неуникність прихованої чи відвертої дії пропанадистських механізмів, вважаємо доречним все ж бодай уникати захолення нею, яке простежується в інтелектуальних колах. Звісно, цинічна практика маніпуляції сотнями тисяч і мільйонами людей може приносити якесь диявольське задоволення. Проте в кінцевому підсумку глибоке розчарування та апатія чекають не тільки "жертв" маніпуляцій, але і самих маніпуляторів.

Пропаганда реклама: відмінне і подібне.

Політичн PR та політична реклама, як вважається, мало чим відрізняються від пропаганди. Проте є суттєва різниця між фальсифікацією в пропаганді і, з іншого боку, в рекламі. У рекламі часто трапляється фальсифікація неприхована, відверто-іронічна і зумисне неправдоподібна ("Радіо-Люкс - це твоя надія"). Вона наче й не призначена для того щоб їй вірити чи, принаймні, вірити до кінця. Цього не вимагається. Фахівці з реклами вважають це нормальним, коли люди усміхаються і хитають головами ("Ну, дають!") - це означає, що вони запам"ятали рекламований товар чи послугу. І цього цілком достатньо. Така фальсифікація нагадує усілякого роду добродушні розиграші і взагалі гумор. Це - весела і, з першого погляду, безпечна фальсифікація. Вона розглядається як мистецько-літературний прийом і, отже, не підпадає під законодавчі заборони, які обмежують чи карають за фальсифікацію.

Діяльність PR та реклами базується, великою мірою, на теорії "гіподермічної голки" (hipodermic needl), яка трактувала інформаційно-пропагандистські "ін'єкції" на взірець ін'єкцій медикаментозних . Щодо конкретного індивіда-реципієнта, то йшлося, фактично, про керування ходом його думок, його волею, а отже й поведінкою.

У розділі, присвяченому проблемі свободи та обмеження в медіа, ще піде мова про те, що розвиток комунікаційної техніки однаковою мірою відкриває нові можливості як для свободи, так і для посилення контролю за поведінкою окремих індивідів та суспільних груп. Це нагадує новий радіолектронний спосіб стеження за злочинцями, яких відпустили додому з умовою перебування в суворо означених просторових рамках. Таким людям прикріплюють спеціальні "радіо-браслети", які у будь-якої миті "розкажуть" поліції про місцеперебування їхнього підопічного. Спроба зняти "браслет" теж закінчиться передачею відповідного сигналу тривоги. Правоохорноці сподіваються, що такий спосіб контролю дозволить зекономити на розбудові в’язниць.

Можна виділити такі способи електронного контролю:

-- автоматизований перегляд і опрацювання електронної пошти, у тому числі за ключовими словами – спосіб який набагато перевершує пропускні можливості традиційної перлюстрації паперової пошти. Причому, первинна обробка інформації може вестися спеціальними комп’ютерними програмами в автоматичному режимі;

-- електронні машини можуть обробляти величезні масиви інформації, у тому числі контенту засобів масової комунікації, висновуючи певні статистичні чи соціологічні тенденції;

-- визначення місця перебування людини, яка користується радіо-приладами, скажімо, мобільним телефоном, у який вмонтовано приймач системи глобального позиціонування (GPS). На цьому прикладі добре видно, як людина розплачується за більший комфорт і кращу орієнтацією – більшою несвободою;

-- відстежування операцій, які здійснює людина за допомогою якогось ідентифікатора -- скажімо, кредитної картки – у банкоматах, супермаркетах і т.п.

-- біометрична електроніка, яка ідентифікує з величезною точністю особистість (наприклад, за райдужною оболонкою ока), та контролює стан організму. На початку ХХІ століття вже поступило в продаж обладнання, на кшталт устаткованого електронними аналізаторами унітазу, який працюватиме в автоматичному режимі і, можливо, надсилатиме зібрану інформацію сімейному лікареві;

-- можливість відстежування інформаційних джерел, з якими працює об’єкт зацікавлення через персональну елетронну техніку, тобто що він читає, слухає, дивиться;

-- контроль продукції, яку видає об’єкт зацікавлення через зняття відповідної інформації з його персонального комп’ютера та інших електронних пристроїв.

В інформаційному суспільстві все ще ведеться відчайдушна боротьба за збереження таємниці приватного життя. Однак треба визнати, що ця боротьба приречена на поразку. ПРИВАТНА ТАЄМНИЦЯ НЕСУМІСНА З УСЕВІДАННЯМ, до якого рухається суспільство. Будь-який індивід, з усіма його вчинками, помислами і бажаннями має бути інформаційно прозорим і легко ідентифікуватися. Заходи боротьби з терористичною загрозою ще більше підсилять цю тенденцію і зведуть анонімність дій у Мережі до мінімуму. Усе це може спричинити появу феномену нової електронної моралі – кодексу обов’язкових правил поведінки, які контролюватиме всюдисущий Великий Брат.

Якщо накласти перспективу повсюдного електронного контролю на описані вище філігранні методики пропаганди, реклами і PR, то можливість приходу нового тоталітаризму виглядатиме цілком вірогідною.

МЕСІЯНСТВО

(Масова комунікація як носій месіянських ідей)

Може здатись, що реалізація месіянських ідей прямо залежить від розвитку засобів масової комунікації. Нацистсько-гітлерівський чи більшовицький месіянізм та створені завдяки їм тоталітарні режими в ХХ столітті - наочне цьому підтвердження. Разом з тим, навряд чи можна назвати таку залежність безсумнівною. Аби збагнути це, задаймо собі просте питання: якби місія Ісуса Христа розпочалась не два тисячоліття тому, а в нинішньому інформатизованому суспільстві, то чи мала б вона такий самий резонанс і такі самі наслідки, як і тоді? Чи пробилася б вона через фільтруючу, а то й блокуючу інформаційну товщу сучасної телевізійно-комп'ютерної цивілізації? Як слушно зауважує з цього приводу М. Маринович, "струмінь цієї мови став для нас суцільною тарабарщиною, потоком такого собі інформаційного "нейтрино", який проходить крізь нас, не зачіпаючи жодної нашої клітинки...Тобто ми перестали розуміти мову Бога" (Маринович, і візія стала плоттю, 130).

Ми не уникнемо й інших запитань. Зокрема про деформацію, якої зазнає ідея, проходячи через ті чи інші текстові носії. Відомо, що ідея месії часто дуже різниться від ідеї, яку сприймає реципієнт. Тобто месіянська ідея, як правило, корелюється, спрощується, деформується підчас її перенесення засобами масової комунікації.

Прояви месіянства наприкінці ХХ сторіччя такі ж розповсюджені, як і в попередні століття і тисячоліття людської історії. Сьогодні ми зустрічаємося з класичним індивідуальним месіянством людей, які вважають себе обраними Богом задля певної важливої

місії; з індивідуальним модерним месіянством осіб, які проголошують себе представниками позаземних цивілізацій або паралельних світів чи стверджують, що мали відповідні контакти з представниками позаземних цивілізацій і зобов'язані виконувати покладену на них місію. Ми маємо справу також з месіянством груповим - расовим, етнічним тощо.

На наш погляд, може існувати первісний архетип месіянства, тобто певний комплекс ідей. Месія усвідомлює, що спосіб життя, поведінка людства або його частини (які, у свою чергу, зумовлені певним шкідливим текстом, патогенною інформацією, що йде,

скажімо, від диявола) є згубними, провадять до катастрофи. Вони потребують корекції. Месія пропонує свій варіант корекції, поліпшення способу життя, а отже, й врятування людства (згадаємо тут, для прикладу, Христа, Будду, Магомета, Конфуція).

Такий комплекс-архетип назвемо ескапістським. Можна простежити, як він передається від однієї видатної особи до іншої (відповідно при цьому видозмінюючись), поширюється на соціальні групи (класове пролетарсько-комуністичне месіанство), нації чи

сукупнусті націй (метанаціональне месіянство), прибирає раціонально-атеїстичної форми, проявляється в літературі, мистецтві ("краса врятує світ") і навіть науково-технічній сфері (тут можна вести мову про техногенне месіянство, яке пропагує спосіб

врятування людства завдяки розвитку і впровадженню наднових технологій у постіндустріальному комп'ютеризованому суспільстві).

 

 

7

МЕДІА ЯК ЛОКОМОТИВ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ.

МЕДАЕКОЛОГІЯ

Зрозуміло, що світові медіа, передусім сателітарне телебачення та інтернет, є локомотивом глобалізації з усіма її "плюсами" і "мінусами". У принципі поява ноосфери до краю загострила сформульовану ще тисячі років тому проблему етичного реформування особистості. Ноосфера – це не тільки всюдисущість добра і допитливої доброзичливості, це також всюдисущість зла.

Уявiмо, що перед нами стоїть завдання винести вирок комп'ютернiй мережi (наприклад, такому глобальному її рiзновиду як INTERNET). В iдеалi добре було б засудити його до смертної кари. Але чи потягнуть на таку кару висунутi звинувачення.

Противники поширення захiдних комп'ютерних мереж, зокрема мережi INTERNET в Українi висувають такi основнi аргументи:

1. Всесвiтня комп`ютерна мережа, стимулюючи глобальнi iнформацiйнi процеси, пригнiчує нацiональнi та етнiчнi цiнностi бiльшостi країн, якi не входять в число iнформацiйних наддержав.

2. Комп'ютерними мережами поширюються матерiали, якi загрожують традицiйнiй моралi (порнографiя).

3. Мережi використовуються кримiнальними елементами для органiзацiї злочинiв.

4. Новi iнформацiйнi технологiї загострюють проблему iнформацiйної втоми, збiльшують кiлькiсть iнформацiйного смiття. Вiдбувається процес блокування iнформацiї iнформацiйним надмiром.

Лунають, правда, все ще несміливі голоси про те, що новітні мережеві технології дають новий шанс для тих численних культур, які останнім часом занепадали чи перебували "на узбіччі".

Важко заперечити, що глобалізація економіки прискорює міграцію робочої сили. Якщо колись це спричиняло мовно-культурну асиміляцію, передусім через мовно-інформаційну відірваність від рідного середовища, то нині людина, повернувшись з роботи, незалежно від того, в якому місці планети вона перебуває, може бодай на короткий час зануритись у рідну культурну стихію в паралельному віртуальному світі.

Здогад про "допомогу" комунікаційної техніки у формуванні новітніх націй має свій початок ще у працях канадського вченого Маршала Маклюена, який однозначно покладав відповідальність за формування сучасних націй-держав на нову техніку масової комунікації.

Прихильник і ентузіаст українського інтернету -- укрнету—Микола Пономаренко, вважає, що нові комунікаційні технології відкривають шлях для формування нових суспільних єдностей. Він запровадив термін "етномережа", зазначаючи, що вона "є ГЛОБАЛЬНИМ об’єднанням людей однієї етнічної групи через Інтернет та інші засоби сучасних комунікацій" [Пономаренко].

На рiвнi продукування iнформацiї ми цiкавi для Мережі як особистостi з певним нацiональним колоритом.

INTERNET -- це вiкно. I через нього не тiльки ми дивимося на свiт. Через нього i свiт дивиться на нас. Тобто це виклик. Як викликом було несподiване для багатьох здобуття Україною незалежностi в 1991 роцi. Тривалі дискусії розмови про особливу українську мiсiю чи навiть про те, що новий лад у цей свiт, за Нострадамусом, прийде з берегiв нашого Днiпра-Борисфена, раптом закінчилися несподiваною пропозицiєю: ви вiльнi, покажiть, на що здатнi!

Так само Мережа—це водночас шанс i виклик. Дорога з iнтенсивним рухом до нас i доволi слабеньким—вiд нас. Сальдо обмiну поки що негативне. А тим часом увiйти в дискусiйнi групи чи створювати свої веб-сайти -- хоч як би вони називалися: вiд "Української вишиванки" чи "Писанки" до "Української мiсiї"технiчно зовсiм не складно. В усякому разi незрiвнянно легше (і, головне, дешевше), нiж робити це через телебачення чи пресу.

У підсумку зупинимося на кількох аспектах феномену віртуальності:

-- Простір і час.

Віртуальна сфера не має простору у тому розумінні, в якому ми вживаємо це слово, характеризуючи реальність. Нема тут і часу в старому "реальному" розумінні. У віртуальній сфері ми маємо "все - тут - негайно" без звичних просторових і часових обмежень.

-- Втягування у віртуальність;

Відбувається втягування реальності у віртуальність, часткова або повна заміна реальності, витіснення її. Йдеться до технічного здійснення ідеалу всевідання і всюдисущості. Незабаром можна буде не тільки знати, що відбувається на Близькому Сході чи в Америці. З'явиться можливість буквально відчути себе у гарячій точці, в джунглях чи поспілкуватися на якомусь субтропічному пляжі із сліпучої краси кралею, з Наполеоном, Гітлером чи Сталіним, точніше з їхніми віртуальними версіями. Цілковита ілюзія реальності, де ліквідовано просторові і часові бар'єри. Де зливаються "там" і "тут", "колись" і "тепер".

Медіа-екологія і екологія ноосфери.

На Заході Медіаекологія (Media Еcology) є усталеним науковим напрямом. Цим терміном послуговувався ще Маршал Маклюен. Ніл Постмен заснував в Університеті Н'ю-Йорка спеціалізацію з медіаекології.

Загальними принципами екології ноосфери, на нашу думку, можна вважати дотримання (чи порушення) інформаційного екобалансу. Сфери планети перебувають у взаємній залежності. Відомо, як може позначитися атмосферний "парниковий ефект" на гідросфері, цебто на підвищенні рівня світового океану через глобальне потепління. Формування нової сфери проходить певний період нестабільності, що може виводити з рівноваги чи суттєво міняти специфіку інших сфер. Так було і з біосферою. Її вплив на атмо- чи гідросферу-загальновідомий. Подібного можна очікувати з формуванням у ХХ столітті планетарної інформаційної сфери. У другій половині цього століття локальні інформаційні системи злилися, сформувавши єдину планетарну мережу-інформаційну сферу (ноосферу). Ми розуміємо її як цілісну динамічну систему, спроможну чутливо реагувати на будь-які інформаційні збурення. Завдяки сучасним електронним ЗМІ ноосфера стала гіперчутливою навіть до думки окремої людини. За сприятливих обставин ця думка може миттєво набути без перебільшення глобального резонансу.

Екологія ноосфери, з нашого погляду, може бути пов'язана з двома найважливішими проблемами:

1. Обмеження неконтрольованого наростання і розмноження семіотичних структур (текстів, дискурсів, інформаційних потоків), яке зараз йде в геометричній проґресії і може мати фатальні, непередбачувані наслідки. Тим паче, що напрям цього розвитку спрямований на реалізацію - здебільша технічними засобами - архетипного ідеалу всевідання і всюдисущості. Ідеалу, який, на нашу думку, принципово нездійсненний. Загроза суцільного інформаційного контролю і навіть контроль біологічних процесів, генна інженерія (від тиражування книг ми переходимо до тиражування людини, замість розмноження паперових чи електронних носіїв переходимо до тиражування носіїв біологічних) - страх перед цим - це насправді страх перед експансією ноосфери у напрямку до всезнання. Ми наче забули, що всезнання не передбачає приватних таємниць.

2. Проблема автоматичної поведінки, яка програмується певними текстовими потоками (дискурсами).

Проблеми і запитання

Візьмемо конкретний приклад, який змусив поставити під сумнів висловлювання Діонісія Ареопагіта: "Для чистого-все чисте". Чи справді будь-яка інформація, якій ми дозволяємо входити в нашу психіку, цілком безпечна для нас? Навіть за умови, що ми чисті душею?..

Увечері малюк дивився "На добраніч, діти". Чимось не сподобався мультфільм. Проте намагання стерти його з пам'яті, забути -- виявилися марними. Більше того, вони давали протилежний ефект. Розплакався. ЗАБУТИ щось погане виявилося проблемою. "Хочу забути! Як забути?" Чи не стосується ця проблема жахів і насильства, порнографії і пропаганди, які приходять з екрана і назавжди оселяються у нашій психіці? Чи спроможні ми їх забути або позбутися, навіть якби хотіли цього?

Література

Бурдье Пьер. Рынок символической продукции //Вопросы социологии. 1993. №1,2. Http://bourdieu.narod.ru/bourdieu/Pbbienssymboliques11.htm

Ділі Джон. Основи семіотики. Львів: "Арсенал". 2000. С. 59.

Жижек Славой. Ласкаво просимо до пустелі реального //Критика. 2001. №10.

 

8

СВОБОДА І ОБМЕЖЕННЯ В КОМУНІКАЦІЇ

Цензура у вузькому і широкому розумінні

Три рівні фільтрації інформації

Свобода і обмеження в класичних теоріях преси:

-Авторитарна і тоталітарна теорії преси

-Теорія і практика вільної преси

-Свобода у концепції соціальної відповідальності преси

 

Слово цензура нині вживається у вузькому (як офіційна суспільна інстититуція) і широкому сенсі -- як будь-які обмеження, які накладаються на авторське волевиявлення. Цензура в найширшому розумінні слова існує на всіх щаблях суспільства та масової комунікації. Власне процес масової комунікації нерозривно пов'язаний з оцінюванням матеріалів, які надходять, з відкиданням одних та схваленням інших. Тобто сенс здобувається завдяки цензуруванню нонсенсу. До такого розуміння цензури великою мірою долучилися концепції соціальних конструктивістів (M. Foucault в епістемології, M. Polanyi у філософії науки). Погоджуючись з тим фактом, що цензура часто була перешкодою на шляху знання, вони акцентували на тому, що цензурування з його намаганням провести межу між добром і злом, між істиною і фальшю є важливою складовою процесу формування нових знань.

Разом з тим мусимо виразно усвідомлювати, шо такого роду міркування використовуються для виправдання цензури навіть там, де насправді вона застосовується лише для захисту конретних політичних інтересів правлячої верхівки. Зрештою, демагогічних оправдань застосування цензури більше, ніж достатньо.

Як зауважує автор одного з популярних веб-сайтів, головна мотивація є патерналістською: "Ви не можете дати собі раду з цією інформацією, вона вас поневолить. Тому, заради вашого ж таки блага, ми вбережемо вас від цієї інформації". Варіант: "Ми (ти і я), звісно, маємо від цього внутрішній захист. Але ті бідні неосвічені маси не дадуть собі ради. Тому заради них і країни в цілому ми заборонемо це" (williams.com/books/ain/307.htm).

Такі міркування справді сприймаються в демократичному суспільстві як демамогічні. Проте, з іншого боку, хіба намагання вберегти психіку від певної інформації цілком позбавлене сенсу?

Три рівні фільтрації.

  1. Рівень особистості (тут йдеться про свідому самоцензуру або неусвідомлені обмеження, які зумовлені особливостями виховання і світоглядної культури автора),

  2. рівень організації;

  3. зовнішні чинники.

Авторитаризм.

В авторитарних концепціях преса функціонує наче “згори – вниз”. Вважається, що істина концентрується поблизу центру влади, який, своєю чергою є недоторканим для преси.

Спроби обгрунтування доцільності регламентувати процеси масової комунікації подибуємо задовго до виникнення друкарства, наприклад у давньогрецького філософа Платона. Платон ідеалізував аристократичну форму правління. Він був переконаний, що природа людини з її матеріалістичними та егоїстичними пристрастями призводить до деградації суспільного устрою. Утримують суспільство від сповзання до хаосу еліта, розумні управлінці, які покликані "координувати" політичне, культурне, духовне життя громадян відповідно до жорстких моральних кодексів. Авторитарним духом проникнута філософія Макіавеллі, Гобса, Гегеля. Ніколо Макіавеллі,

Вільна преса.

Джон Мільтон - один з найвидатніших виразників ідеї вільної преси. У своїй "Ареопагітиці" (1644 р.) він критикував пуританську цензуру, практику ліцензування й виступив з ідеями вільного ринку ідей та саморегульованого процесу пошуку істини.

Людина у філософії лібералізму - унікальна особистіть, розумна, мисляча істота, вона здатна збагнути і обладнати світ довкола себе так, щоб досягнути щастя і доброботу. У цьому головна відмінність з філософією авторитарною. Людина є найвищою вартістю. Держава - усього лиш корисний і необхідний інструмент. За своєю природою людина прагне дошукатися істини. Найкращий спосіб допомогти їй у цьому - створити вільний ринок ідей. і, як висловлювався Британський прем'єр ХІХ ст. Benjamin Disraeli, єдино можлива підготовка до свободи - це свобода.

Критика теорії вільної преси розгорталася за такими напрямками:

1. Преса застосовує свою велику інформаційну владу у власних цілях. Особи, які володіють засобами масової комунікації, пропагують свої власні погляди і приглушують, притлумлюють інші, небажані для них точки зору;

2. Преса обслуговує великий бізнес і дозволяє рекламодавцям втручатися у редакційну політику;

3. Преса протидіє соціальним змінам;

4. ЗМК переважно приділяють більше уваги поверховому і сенсаційному, пропонують читачеві беззмістовну розважальність;

5. Засоби масової комунікації загрожують суспільній моралі;

6. Преса часто втручається у приватне життя людей без достатніх на те причин;

7. Преса контролюється елітарним соціально-економічним прошарком, бізнесом. Доступ новачків і початківців до видавничих справ надзвичайно ускладнений. Отже відкритий і вільний ринок ідей - під загрозою.

Теорія соціальної відповідальності розвинулась на базі концепції вільної преси. Теорія соціальної відповідальності, подібно до своєї попередниці, найважливішими функціями преси вважає такі:

1. Обслуговування політичної системи інформацією, забезпечення можливості полемізувати і дискутувати.

2. Просвітництво, яке робить населення більш придатним для самоврядування.

3. Захист прав індивіда шляхом контролю за адміністрацією, нагляду за діяльністю уряду.

4. Обслуговування економічної системи, здебільшого зведенням виробників і споживачів товару через рекламу.

5. Дозвілля і розваги.

6. Забезпечення власної фінансової самостійності.

Проте ТСВ висловлює невдоволення домінуючою інтерпретацією цих функцій , оскільки просвітництво, забезпечення політичної системи необхідною інформацією і захист прав індивіда здійснюються недостатньо. ТСВ погоджується з функцією обслуговування економічної системи та рекламою, але за умови, що ця функція не буде домінувати над іншими, скажімо, над просвітництвом, стимулюванням демократичних процесів тощо. ТСВ також погоджується з роллю преси у забезпеченні розваг. Але за умови, що це "добрі розваги".

Теорія соціальної відповідальності позначає перехід журналістики від орієнтації на необмежену свободу до усвідомлення певної відповідальності перед суспільством

 

 

"Чесна гра", на думку творців Етичного кодексу товариства професійних журналістів ("Code of Ethics. The Society of Professional Journalists, Sigma Delta Chi.) передбачає:

1. Право того, хто підданий критиці, на відповідь через ЗМК.

2. Оберігання приватної сфери життя особистості.

3. Не підтакувати хворобливій цікавості через подачу деталей злочину.

4. Швидке і чесне виправлення допущених помилок.

5. Журналісти повинні бути підзвітними публіці, своїй аудиторії. Заохочується відкритий діалог з нею, у тому числі критичні голоси на адресу mass media.

Кодекс акцентує також на тому, що журналісти мають бути вільними від будь-яких зобов'язань, окрім одного - служити громадськості, забезпечувати її право на достовірну і повну інформацію, при цьому намагатися долати будь-які перешкоди на шляху цього високого служіння. Журналістам слід уникати додаткової праці чи політичної заангажованості, якщо вони можуть поставити під сумнів добросовісність їхньої діяльності в mass media. Як компрометуючі розглядаються подарунки, безплатні подорожі, особливе ставлення, привілеї, а також використання професійного статусу в егоїстичних цілях, які нехтують високим довір'ям громадськості.

Співвідношення комунікаційної техніки і комунікаційної свободи. Чи здатна комунікаційна техніка і технологія підвищити рівень свободи?